Роман «Петрикор — запах землі після дощу» проговорює й реалізує у слові травми, які залишає в нас полум'я війни. Але варто перенести цей біль у простір міжлюдського існування — і відкривається можливість лікування душі, відновлення надії на майбутнє, віднаходження світла, яке здатний подарувати нам тільки Інший, своєю добротою, своїм баченням нашої долі, своєю любов'ю.

Намагання не тільки залишатися людьми, а й допомагати тим, хто поруч — є підґрунтям для утворення кровоносної системи милосердя й любові, спільної для всіх українців. Війна народжує лейтмотиви, що повторюються в житті тисяч людей, як повторюється світло в краплях води, що падають з неба на землю.

Твір Володимира Рафєєнка допомагає вивести персонажів з глухого кута особистих обставин на рівень певного, хоч іноді занадто абсурдного й карнавального, але все ж таки абсолютно дієвого перетворення гострого болю на світло для того Іншого, який поряд із тобою.